неділю, 30 травня 2021 р.

ШЕВЧЕНКО ТАРАС ГРИГОРОВИЧ

Шевченко Тарас Григорович (25. 02 (09.03). 1814, с. Моринці Звенигородського повіту Київської губ. (нині Звенигородського району Черкаської обл.) – 26. 02 (10.03). 1861, м.Санкт-Петербург, Російська імперія (нині Російська Федерація) – український культурний та громадсько-політичний діяч, мислитель, гуманіст, поет, художник, вчений, ідеолог соціального та національного визволення, Кобзар українського народу, один із провідних творців історичної пам’яті та національної ідентичності українського народу, знакова постать національної пам’яті, національний символ України.

Захоплення історією, віковими традиціями та козацьким бунтівним духом черкаської землі під впливом родинних переказів про славні часи Богдана Хмельницького, Гетьманщини та Коліївщини, сформували світогляд Тараса Шевченка та визначили всю його подальшу діяльність як митця, культурного та громадського діяча, вченого та ідеолога соціального та національного визволення українського народу.

Похований на Смоленському православному кладовищі СПб. Проте, на виконання передсмертної волі Шевченка, за ініціативи діячів української громади СПб. його прах перенесено до Канева, де перепоховано 22 травня 1861 р. на Чернечій горі. Могила його стала місце постійного паломництва українців, а Чернеча гора отримала другу назву Тарасової. 1925 р. вона стала частиною теперішнього Шевченківського національного заповідника. 1939 р. тут відкрито пам’ятник Тарасу Шевченку роботи скульптора М. Манізера, а згодом збудовано літературно-меморіальний музей, фонди якого нараховують 17 тис. оригінальних експонатів.

Творчість Тараса Шевченка увійшла до скарбниці світової культури, його твори перекладені більшістю мов світу.

Іменем Тараса Шевченка названі вулиці, площі та населені пункти, його ім’я носять Київський національний та Луганський національний університети, Наукове товариство (Нью-Йорк, США), Всеукраїнське товариство «Просвіта», Інститут літератури НАН України, Чернігівський педагогічний університет, Кременецький обласний гуманітарно-педагогічний інститут, Придністровський державний університет (Придністровська Молдавська Республіка), Національна опера України та центральний бульвар м. Києва, Тернопільський академічний обласний драматичний театр, Дніпропетровський музичний драматичний театр, Театр драми й музичної комедії у Кривому Розі, Черкаський та Чернігівський драматичні театри, а також школи, гімназії, бібліотеки, кінотеатри тощо.

Крім згаданого Шевченківського національного заповідника у Каневі, 1941 р. у Києві відкрито Центральний державний музей Тараса Шевченка, який у березні 2001 р. отримав статус Національного. Національний музей Тараса Шевченка має дві філії: Літературно-меморіальний будинок-музей Тараса Шевченка та Меморіальний будинок «Хата на Пріорці». Музеї Тараса Шевченка відкрито також в Черкасах, с. Моринці, с. Шевченкове та с. Будище Черкаської обл., Російській Федерації (в СПб., Орську та Оренбурзі), Казахстані (у Форті Шевченка) та Канаді (Торонто).

Найвищою і найпрестижнішою в Україні творчою відзнакою за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва є Національна премія України імені Тараса Шевченка (присуджується щорічно). ЇЇ засновано (спочатку мала назву Республіканської премії імені Т.Г. Шевченка) в травні 1961 р. у столітню річницю перепоховання праху поета в Каневі. 1969 р. отримала назву Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, від 1999 р. – Національна премія України імені Тараса Шевченка. З 2000 р. є державною нагородою.

Образ Тараса Шевченка відтворено в низці художніх кінострічок, про нього знято чимало документальних та науково-популярних фільмів.

В Україні та за кордоном на вшанування пам’яті Тараса Шевченка встановлено значну кількість меморіальних дощок, барельєфів, обелісків та безпрецедентно велику як для поета кількість пам’ятників та монументів, зокрема, величні пам’ятники у Харкові та Києві, а також пам’ятники у Дніпропетровську, Донецьку, Львові та інших містах України, в Російській Федерації, Грузії, Білорусі, Молдові, Казахстані, Узбекистані, Туркменії, Литві, Польщі, Чехії, Угорщині, Румунії, Італії, Франції, США, Канаді, Бразилії, Парагваї, Австралії. Лише протягом 2011 р., в рік вшанування 150-ї річниці перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій горі, відкрито 3 пам’ятники поету: в Оттаві (Канада), Вільнюсі (Литва) та Підгориці (Чорногорія). Географія розміщення та історії зведення пам’ятників Тарасу Шевченку є дуже цікавим предметом для дослідження.

четвер, 20 травня 2021 р.

Сьогодні День вишиванки! Яскраве св'ято! Вітаю від щирого серця!

Українська вишивка — один із видів народного декоративного мистецтва українців; орнаментальне або сюжетне зображення на тканині, шкірі, виконане різними ручними або машинними швами; один із найпоширеніших видів ручної праці українських жінок і, зокрема, дівчат. Вишивку вживають в українському народному побуті передусім на предметах одягу, в основному на жіночих і чоловічих сорочках. Крім того, вишивки поширені на предметах домашнього вжитку, як ліжники, обруси, наволочки, рушники тощо.

Історія[ред. | ред. код]

Українське мистецтво вишивання має давнє походження, витоки якого сягають епохи неоліту^[1].

Вишивки були відомі ще в II ст. до н. е.

Стародавнє поширення одягу з вишивкою на території України засвідчують зображення на творах декоративно-ужиткового мистецтва скіфської доби (золота пектораль з кургану Товста могила (IV ст. до н. е.), срібна ваза з кургану Чортомлик (IV ст. до н. е.), чаша з кургану Гайманова могила (IV ст. до н. е.) та ін.). На знаменитій куль-обській вазі можна розрізнити сітчасті візерунки: ромби, кола, хрести. Металеві фігурки так званих «танцюристів» із мартинівського скарбу на Черкащині (IV ст. н. е.) мають на пазусі сорочок широку манишку з сітчастим орнаментом, яка сягає від коміра до пояса. Подібну «манишку» виявлено на бронзовій статуетці з-під Хорола на Полтавщині (IV—VII ст. н. е.)^[1]^[2].

Вишиті писанки. Робота народної майстрині Луганщини Інни Форостюк

Срібна нашивна бляшка із антського скарбу 6-7 ст. н. е. Вважається зображенням людини у орнаментованій сорочці

Оздоблювався вишивкою також і одяг сарматів, які тривалий час мешкали на території сучасної України (курган Соколова Могила, І ст. до н. е.; курган Сватова Лучка, І ст. до н. е.)^[1]. Унікальною є саме знахідка з Сокольської могили: вона стала свідченням високої майстерності вишивання золотом «в прикріп» та технікою пряденого золота, і вірогідно, є наслідком попереднього тривалого розвитку вишивального мистецтва найдавнішого з досі відомих^[3].

Дослідження Селівачова вказують, що ранні зразки давньоруського шитва мали попередників (або аналоги) у вигляді зображень чорнилами на полотні. До таких належить антимінс 1148 р. з Петербурзького Ермітажу. У центрі квадратного за форматом суворого рідкого полотна тонкими лініями. Зображений восьмикінцевий хрест. Широка площа навколо нього обрамлена з чотирьох боків написами, серед яких згадується ім'я князя Юрія Долгорукого. Композиція, на думку М. Р. Селівачова, дуже схожа на вишивку і може тлумачитись як накреслений узор для вишивання або наслідування техніці вишивання чорнильним малюнком^[1]^[2].

У дослідженнях Р. Захарчук-Чугай вказується на поширеності вишивки через присутність її у «вбраннях» численних «кам'яних баб», які «сторожать» південно-українські території від часів половецьких наскоків: на ньому чітко проглядається вишивка на уставках, подолах, манжетах. З поховань Х — XI ст. (фрагменти шовкових тканин з вишивкою золотими нитками: налобні пов'язки — чільця, стрічки, стоячі комірці, нарукавники, пояси, кайми, плащі тощо) відомо про широке застосовування у цей час вишивки для прикрашання тканин одягового та обрядово-інтер'єрного призначення. Відома одна пам'ятка 900—1100 рр. (з с. Жишава на Тернопільщині), в якій технікою «в прикріп» виконаний складно ромбовий розвід з розетками на краях ромбів у круглих обрамленнях^[1]^[4].

Великий вплив на характер вишивки мали ткані візантійські матерії. Про вишивку на білій сорочці українців є звістки ХІ–ХІІ ст. візантійських письменників. Відомі малюнки на мініатюрах і фресках в Українітієї ж доби.

Ще в ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, організована сестрою Володимира Мономаха — Ганкою, де дівчата вчилися гаптувати золотом і сріблом. Про українські вишиванки згадують іноземні мандрівники XV–XIX ст. Збереглися вишиванки з козацьких часів 17–18 ст. У 16–18 ст. центрами вишивання були Качанівка на Чернігівщині, Григорівка на Київщині, Велика Бурімка на Черкащині та інші. Вишивали у кожному селі, монастирях, дворянському, купецькому середовищі. У 19 –20 ст. відкривалися навчально-кустарні майстерні, художньо-промислові артілі, великі спеціалізовані підприємства з вишивки.

Призначення[ред. | ред. код]

Вважається, що основне призначення вишивки — прикрашання одягу та інтер'єрно-обрядових тканин.

Традиційні орнаменти, стилі[ред. | ред. код]

Українська сім'я у вишитих сорочках.

Запис програми «Різдво у долі Івана Франка»

Візерунки:

геометричні елементи в українській вишивці (ялинка, ромби, кола, хрести, хвилясті лінії води, геометричний меандр, горизонтальні знаки землі),
зображення тварин: кінь
птахів: голуби, журавлі, качки, півні
рослин (дерево життя — верба, дуб, явір та ін.; листя, плоди, «гарбузові листя», «хмелик»
квіти: «барвінок», лілея, троянда (рожа)
змії
людей із ромбоподібними тулубами, хрестоподібними головами
комахи: «зозулька», «бджілка», «павучок»^[5].

В Україні налічувалось близько 100 видів і технічних прийомів вишивання (гладь, хрестик, низь, мереження, бігунець, плетіннятощо).

Композиційне вирішення української вишивки відзначається безмежною фантазією, колоритом. І все ж переважає стрічкова, букетна і вазонна композиції. Відповідно до етнографічних особливостей вишиванки виявляють чимало регіональних відмінностей. Притому, українські вишиванки мають один спільний для всіх земель стиль, так що їх неважко розпізнати серед вишиванок інших народів — слов'янських і неслов'янських. Архаїчні зразки, звичайно одного кольору, відомі були на Поліссі, Волині й Бойківщині.

Строго геометрична низь поширена на Гуцульщині, Поділлі, Полтавщині.

Сильно стилізовані рослинні мотиви властиві для Побужжя, Волині, Поділля, Буковини. Більше рослинного характеру, з натуралістичним і мальовничим трактуванням вишиванки Київщини і особливо Полтавщини. Мережка і загалом ажурні вишиванки відомі на Полтавщині, середньому Поділлі й Покутті.

Кольори української вишиванки загалом відомі в обмеженій кількості й гармонійних сполуках. Найбільше уживані чорна і червона барва або чорна, червоногаряча і жовта. Часами долучають також зелену й синю. Рідко вживаються срібна, золота і сіра нитки. Взагалі багатство барв збільшується з півночі на південь.

Мотиви. Спеціальні мотиви вживалися для чоловічих сорочок, інші — для жіночих і дитячих. Різні мотиви для людей старших і молодших. Відмінні мотиви і барви для рушників та обрусів, для речей буденних, весільних і жалобних.

Вишивка — це не тільки майстерне творіння золотих рук народних умільців, а й скарбниця вірувань, звичаїв, обрядів, духовних прагнень, інтелекту українського народу. Численні орнаментальні зображення тварин, птахів, рослин, дерев, квітів стверджують, що наші предки обожнювали їх, опоетизовували природу не лише у фольклорі, а й у декоративному мистецтві. Наприклад, рушники з вишитими зображеннями голубів, півнів, коней, хрестиків тощо були своєрідними оберегами, що захищали людину від злих сил.

Вагоме значення мала й кольорова семантика (червоний — любов, жага, світло, боротьба; чорний — смуток, нещастя, горе, смерть; зелений — весна, буяння, оновлення, життя тощо). Солярні знаки, схематичні фігури Сонця, Берегині, Дерева життя, вишиті на тканині, є ще одним свідченням глибокої шаноби наших пращурів до Сонця, Матері, як могутніх, святих, життєдайних першооснов усього сущого. Крім того, вишивання як національна традиція сприяло формуванню у дівчат і жінок терпіння, відчуття краси. Дівчина мала вишивати милому сорочку, хустину, весільні рушники. Вишитий своїми руками одяг був одним із головних показників працьовитості юнки. Вишивка сьогодні живе, розвивається, збагачується новими аспектами. Сьогоднішня українська вишивка — результат унікальної духовно-матеріальної еволюції нашого народу. Впродовж багатьох століть в українській вишивці знаходять відображення думки і настрої людини, краса довкілля, її мрійливі сподівання на кращу добру долю, людські вірування, оберегова символіка речей, позначених доторком голки з ниткою.